Готовые школьные сочинения

Коллекция шпаргалок школьных сочинений. Здесь вы найдете шпору по литературе и русскому языку.

Iван Якович Франко (1856-1916) - часть 1

Вченi – фiлософи, iсторики, фольклористи, ентографи, - литературнi критики, письменники йдуть до Франка як до першоджерела наукових i лiтературно-мистецьких знань, намагаються осягнути хоча б частково незмiрну глибину його поетичного таланту. Культурно-цивілізаційні й громадсько-політичні ідеї Франка часто живили й навіть визначали зміст багатьох його художніх творів, і все-таки було б великим спрощенням розглядати його художні тексти як маніфестацію політичних ідей, а постаттю суспільного діяча підміняти складну й суперечливу іпостась Франка-митця.

Весь народ спiває як свої власнi пiснi на слова Франка «Безмежнеє поле», «Мiсяцю-князю», «Розвiйтеся з вiтром, листочки дрiбненькi» та iншi. Його називають титаном працi, що подiбно бiблiйному Мойсею, сорок рокiв свого життя вiддав невсипущiй, а часом каторжнiй працi i невпиннiй боротьбi за соцiальне i нацiональне визволення свого народу. Вiн плекав нових борцiв, вiв молодих митцiв до вершин свiтової культури. Щоб сучасний читач змiг конкретно уявити собi титанiчнiсть працi Франка, досить назвати кiлька цифр. За все життя вiн написав понад шiсть тисяч художнiх творiв i наукових праць, себто кожнi два днi творчого життя – новий твiр. «Зiбрання творiв у 50-ти томах», що побачили свiт, - ледве чи охоплюють половину спадщини I. Я. Франка! Подiбну працездатнiсть до самозабуття, до повного фiзичного i психiчного виснаження у свiтовiй практицi вiдшукати важко.

Непримиренний ворог австрiйської цiсарської влади i польської шляхти, через яку австро-угарська корона здiйснювала панування над українським населенням Галичини, цькований власними псевдопатрiотами i клерикалами iз «народовського» i «москофiльського» таборiв, вiн жив у крайнiй бiдностi, заробляючи на хлiб часом корекутрою чужих праць i перекладiв. Але Iван Франко виявив таку цiльнiсть свiтогляду, характеру, переконань, безкомпромiснiсть в досягненнi життєвої мети, яку ще мали Григорiй Сковорода, Тарас Шевченко, а з молодших його сучасникiв – Павло Грабовський та Леся Українка.

Разом iз Тарасом Шевченком та Лесею Українкою Iван Франко – один iз трьох найвизначнiших поетiв нової української лiтератури. «Вiд часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвiте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова…» - сказав вiн про революцiйну музу Лесi Українки. Та ми знаємо, що сильне, гаряче i поетичне слово пiсля Шевченка Україна почула ранiше, ще iз Франкової збiрки «З вершин i низин» (1887, 1893) – другої пiсля «Кобзаря» книжки революцiйної поезiї в українськiй лiтературi.

Його поетична творчiсть зростала на революцiйних традицiях Шевченка, її мотиви i образи живило реальне життя i соцiальна боротьба в Галичинi останньої чвертi XIX столiття. А крила i безсмертя поезiї Франка – це вiд власного генiя, якому посильно було осягнути все: економiчнi закони суспiльного розвитку, скарбницю свiтової культури, секрети поетики, причини трагiчного життя народу i його мудрiсть, виражену в думах, пiснях, прислiв’ях, приказках.

Понад столiття тому, 1878 року, зi сторiнок першого революцiйно-демократичного журналу «Громадський друг» зiйшли рядки його «Каменярiв». Ще через чотири роки в першiй у Львовi українсько-польскiй робiтничiй газетi «Praca» було видруковано «Гiмн». Цi твори поклали межу, за якою лишились роки учнiвства, пошукiв, iдейного гарту, а попереду стелились десятилiття титанiчної працi, боротьби, нових пошукiв, сягання мистецьких висот, удари злої долi i важкi, знесилюючi перемоги.

У передмові до збірки польськомовних оповідань «Nieco o sobie samym» (1897) Іван Франко вказував на два типи митців – геніїв, «обранців долі», та «письменників-робітників», і скромно зараховував себе до другого типу письменників. У них бібліографія творів звичайно більша за життєпис, стверджував Франко, і «людина неначе зникає поза тим, що зробила». Саме такий цивілізаційний міф про Каменяра - письменника-робітника свідомо створював Фанко на основі власного життя і творчості, й цей міф назавжди залишився в національно-культурній свідомості, перекривши собою іншу іпостась – Франка як митця, «обранця долі, великого й оригінального в доброму і злому, у щасті й у стражданні», «творця нових напрямів», представника духу часу, коли жив. Саме такі «обранці долі», на переконання Франка, мали право на життєпис, оскільки він «дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення». Себе ж український письменник називав лише серед робітників, які «допомагають ставити будинок цивілізації, але прізвища яких не виписуються на фронтоні цього будинку».

Таким чином, Франко свідомо спрощував власну творчість і принижував свою роль як митця, протиставляючи романтичній концепції письменника-генія позитивістське розуміння автора, суспільного діяча. Його міфологема каменярів стане підгрунтям культурно й національно значущої, цивілізаційної моделі творчості, у дзеркалі якої Франко запропонував майбутнім читачам оцінювати також і його власну постать.

Загалом своєю творчістю Франко підключився до важливих процесів, які визначили характер розвитку тогочасної української літератури: секуляризації суспільно-літературної думки, формування жанру суспільного роману, переборення конвенційності шевченкового стилю, складання новітньої сугестивної поетики, поглиблення психологізму, розгортання естетики натуралістичного й постнатуралістичного плану.

Суспільно-культурний контекст творчості Франка визначали ідеї європеїзації та культурної інтеграції загальноукраїнського літературного процесу, з одного боку, та обгрунтування цілісності єдиної культурної традиції українського письменства від давнини до сучасності – з другого боку. Загалом саме на цей час припадає складання концепції національного письменства. Елементами його стали просвітницька ідеологія «загальнонародної» української літератури, ідея суспільно-цивілізаційної місії літератури, культурницька ідеологія. Ці процеси свідчили про активність національно-культурного самоусвідомлення та провідну роль у цьому процесі української літератури. До обгрунтування концепції національного письменства Франко прилучався як митець і як теоретик літератури та критик, відзначаючи двоєдиність культурної орієнтації українського письменства. Така двоєдиність грунтувалася на загальних тенденціях новочасної світової літератури до «інтернаціоналізації літературних уподобань і інтересів» (у сені однозначності «могучих духових, суспільних та моральних інтересів нашого часу») та «націоналізації кожної поодинокої літератури».

Концепція національного письменства Франко істотно змінювалася в різні періоди його життя, так само, як змінювалася й естетико-художня програма його творчості. Може, жодний інший український письменник не виявив такої динаміки зміни ідей, програм, творчих засад, як Франко.

У пошуках власної концепції він пройшов через полеміку з народовцями й москвофілами, змушений був відмежовуватися від національно-романтичної теорії окремішності й позитивістської ідеї «людськості», відштовхувався від соціалізму й націоналізму, здійснював пошуки універсального морально-гуманітарного ідеалу та поборював кризу позитивістської свідомості.

Особливості культурної та естетико-художньої діяльності Франка великою мірою визначено ідеалами суспільно-культурного й просвітницького руху, який сам Франко назвав «Молодою Україною». Саме так, за аналогією з іншими європейськими модернізаційними рухами другої половини ХІХ ст. («Молода Німеччина», «Молода Скандинавія», «Молода Польща»), Франко називатиме діяльність покоління, яке вийшло на суспільне й літературне поле останньої чверті ХІХ ст. під гаслами соціалізму, радикалізму й реалізму.

Нужна шпаргалка? Тогда сохрани - » Iван Якович Франко (1856-1916) - часть 1 . Литературные сочинения!

Iван Якович Франко (1856-1916) - часть 1