Готовые школьные сочинения

Коллекция шпаргалок школьных сочинений. Здесь вы найдете шпору по литературе и русскому языку.

Iван Якович Франко (1856-1916) - часть 6

Жанрова й тематична багатоплановість ранньої лірики Франка збагачується Політичною сатирою. Як реакція на злободенні політичні акції, написані жваво, дошкульно й виразно, з неприхованими натяками на учасників тогочасного галицького політичного життя, сатиричні поеми й вірші Франка були оригінальним явищем в українській літературі.

На початку 80-х років Франко у жанрі прози створює серію малих творів – студій буденного життя, «правних понять і обичаїв» люду, записаних із вуст оповідача, де авторська оцінка досить тонко ховається за іронічним, хоча зовні цілком нейтральним тоном оповідача («Добрий заробок», «Історія моєї січкарні», «Хлопська комісія», «Домашній промисел», «Сам собі винен»). Ці оповідання майстерно переводять пізнавальний і соціологічний інтерес письменника на індивідуальні характери, а розповіді героя-свідка або учасника події роблять зображуване фактом суспільної історії.

У малій прозі цього періоду Франка цікавить становлення людського характеру, зокрема особливий світ дитинства, де формуються перші враження про добро й зло. Окремі сторінки життя «маленької» людини відтворюються найпереконливіше через дитячу психологію. В оповіданнях «Малий Мирон» «Олівець», «Грицева шкільна наука», «Злісний Сидір», «Микитичів дуб» розгорталась історія формування особистості, «починаючи від перших проблисків власного думання» і закінчуючи зародженням протесту проти «усякого неволення та тиранства».

Протягом 1881-1882 років Франко друкує натуралістичний роман із життя робітників «Борислав сміється». У ньому переплітаються пропагандистські завдання й власне літературна мета автора. Ескпериментальну заданість роману Франко формулює як намір «дати небувале в окрасці бувалого», показати вповні «те, що тепер існує в зароді» «нових людей» «при роботі». Такий ідеальний смисл твору стосувався зображення масового руху бориславських робітників. Організований страйк і повстання робітничого Борислава, які стали об’єктом зображення, автор художньо й ідеологічно домислює. Однак твір не є шаблонною політичною агіткою, писаною від одного випуску до іншого, або простою ілюстрацією соціалістичних ідей («боротьби праці і капіталу). Перед Франком стоїть завдання створення нового жанру, відповідного його ідеологічній меті. Реальність і аналітизм зображення характерів героїв, відомих із попередніх творів бориславського циклу, мальовничість описів і пластичність масових сцен, увага до психології, введення паралельної сюжетної лінії з життя галицьких буржуа виводили твір поза межі документалізму та пропагандизму і засвідчували пошуки нового жанру.

На передній план письменник висуває морально-психологічну самосвідомість «важку і незвичну» «працю думок» новонароджуваного пролетарія-інтелігента, який стає втіленням нового героя-ідеолога. Такий герой вводиться в текст майже з готовими ідеями й пропагує їх серед робітників.

Важливим критерієм естетичних оцінок стає в цей час для Франка не так реальний, як ідеальний смисл зображуваного. Саме такий принцип «ідеального реалізму» сформульовано в історичній повісті «Захар Беркут». За задумом повість мала бути історична й «ідеальна». Громадське життя Карпатської Русі ХІІІ ст. осмислювалося письменником у перспективі соціалістично-федералістських ідеалів з орієнтацією на сучасність. На історичному матеріалі, так само, як раніше в романі «Борислав сміється» на основі робітничого руху, Франко символізує політичний ідеал «тісної організації громад». Відтак за ідеологічним наповненням цю історичну повість можна розглядати як суспільно-політичну утопію. Однак така утопія поєднується з конкретикою й самодостатністю історичної повісті, обростаючи «історичною і неісторичною декорацією».

Франко формулює поняття реалізму ідеального. Такий реалізм має звертати увагу не на «тіло сучасного чоловіка і сучасної суспільності», зауважує Франко, а передавати «думки, змагання, боротьбу». Важливу роль відіграють при цьому ідеальні типи, які мають «уособляти в собі думи і змагання даної доби».

Теорія «ідеального реалізму» початку 80-х років зафіксувала переосмислення натуралістичного соціологізму («наукового студіювання), з одного боку, й повернення Франка до ідеальних структур мислення й романтизму – з іншого. «Реалізм» як метод та «ідеалізм» як зміст і мета художнього зображення (уособлення дум і змагань даної доби, «представлення розвитку суспільності») дещо видозмінено нагадують елементи «наукового реалізму» Франка – «науковий» метод і «поступову» тенденцію.

Пошуки Франка в царині поезії у 80-х роках вилилися в цикли «вольних» і «тюремних» сонетів, які внесено до другого видання збірки «З вершин і низин». Цикл «Вольні сонети» об’єднує ряд творів, написаних у різні роки. Провідною для нього стала потреба оновлення класичного змісту сонета. Нове значення відкривається тоді, коли проявляється внутрішня діалектика жанру, народжується нова гармонія й оновлюється формально-змістовий взаємозв’язок класичного тексту. У «Вольних сонетах» Франко демонструє, як переосмислюється взаємозалежність «рабської» форми та «свобідної» думки, коли остання стає виявом нового, демократичного світовідчуття. Формами останнього є антиномії думки й почуття, права й сили, праці й страждання, бажання і щастя – загалом, весь обсяг змісту, який передає динаміку живого, зацікавленого світовідчуття поета, суб’єкта «плебейської» нації, як називав себе Франко.

Розкріпачення громадянського пафосу всупереч класичній формі сонета й виявлення в сонетах демократичних суб’єктивних почуттів і думок були тим новим, що, за Франком, оновлює сонет.

Новаторське переосмислення природи сонета Франко продовжує в Циклі «Тюремні сонети», написаних переважно під час третього ув’язнення (1889). «Поетична революція», здійснювана в них митцем, пов’язана передусім із опобутовленням і натуралізацією змісту сонета, який відтворює реальність тюремного буття. В «Тюремних сонетах» поет стає хронографом і одночасно філософом описуючи будні арештантського життя, філософськи, а то й саркастично іронізуючи над тюремним існування, дешифруючи його символіку й мораль. Та найсильніше враження поет справляє ліричним переживанням цього «дна».

Зрештою, переживання ліричного героя й картини оточення складаються в загальний образ метафізичного зла – деспотичної тюремної культури. Перспектива бачення буття розширюється: від тюремної камери вона переходить на карту Європи, де панують дві імперії – Австрія і Росія. Страждання окремої людини піднесено до оскарження долі всіх жертв, які принесло людство на своєму історичному шляху.

Франко драматизує саму форму циклу сонетів, коли окремі твори або групи їх доповнюють і розширюють сцену дії. Таку роль виконують сни. До циклу внесено й легенди, які відтінюють дійсність універсаліями морального плану – легенда про зраду й покарання Пілата, про голуба й пустельника.

Укладаючи «дзвінкі рифмові сплети» сонетів, натуралізуючи й демократизуючи сонет, Франко-поет тяжіє до повноти словесного вираження, яке виявляло б мудру гармонію думки й слова, влучність моральної сентенції, освітлювало ідеал людяності, виростало з ефекту катарсису через видіння пекла й людських мук. Така поетична структура виразно тяжіла до класичних структур образотворення, які мають у собі цілеспрямовану моральну настанову. Так поряд із «реальною» тенденцією в творчості Франка розвивається й тенденція до ідеалізації морального світу й духовної парадигми людського життя.

У 80-х роках Франко веде напружену журналістську діяльність. Він співпрацює з «народовськими» виданнями «Діло» й «Зоря», стає кореспондентом варшавського журналу «Prawda», а з 1887 р. вступає до редакції «Kuriera Lwowskiego» і з цього часу більшість своїх студій друкує в польських виданнях, називаючи цей період життя «в наймах у сусідів».

Загалом і в поезії, й у прозі, як слушно зауважував А. Кримський, «в писательській формі бачимо у Франка великий поступ за період 80-х років». Значно розширюється тематико-проблемне коло його оповідань і повістей. Поряд із соціологічним студіюванням дійсності, реалістичними оповіданнями («Хлопська комісія», «Ліси і пасовиська», «Цигани») чіткіше виявляє себе тенденція до стилізації, інакомолвення, сатири. Серед творів такого плану можна виокремити оповідання гофманівського типу («Без праці»), сатиричні твори в стилі Салтикова-Щедріна («Свина»), сатиричні сюжетні казки («Куди діваються старі роки», «Наша публіка»), казки з апокрифічно-сатиричною і бурлескною тенденцією («Як русин товкся по тім світі», «Як пан собі біди шукав», «Як то Згода дім будувала»), оригінальні притчі-новели («Поєдинок», «Рубач»).

Нужна шпаргалка? Тогда сохрани - » Iван Якович Франко (1856-1916) - часть 6 . Литературные сочинения!

Iван Якович Франко (1856-1916) - часть 6