Готовые школьные сочинения

Коллекция шпаргалок школьных сочинений. Здесь вы найдете шпору по литературе и русскому языку.

Реалізм - часть 6

Саме зображенню світу в категоріях соціально-біологічно детермінованих типів українська проза завдячує надзвичайною широтою тематики й проблематики. Реалізуючи в такий спосіб панівні для свого часу уявлення про гуманістичну роль мистецтва передусім як пізнавальну, вона стала своєрідною енциклопедією людських документів, історією народу в особах. Порівняно з прозою 40-60-х років у сферу її зображення потрапляють не тільки поодинокі життєві події та долі героїв, а й найширші сфери суспільного життя, його цілісна структура. В ній представлено широкі сфери життєдіяльності людини як соціальної й біологічної істоти.

Важко переоцінити те значення, яке мало для розвитку української прози опанування натуралістично-реалістичного типу художнього мислення. Впродовж усього ХІХ ст. натуралістична структура художнього зображення забезпечувала простір духовно-гуманістичного спілкування та єднання національних читачів із різних станів суспільства. Вона протиставила метафізичним трансцендентальним духовним сутностям і цінностям засноване на принципі соціального детермінізму розуміння духовного, людського як такого, що в своїй психологічній реальності виростає із сукупності об’єктивних природних і суспільних закономірностей, сприяла «матеріалізації» внутрішніх духовно-психологічних процесів і тим самим торувала дорогу до утвердження й культивування духовності як соціально-історичного утворення.

Послідовне дотримання в прозі 70-90-х років культивованого натуралізмом принципу соціально-біологічного детермінізму, всебічного дослідження впливів, від яких залежна в своїй поведінці людина, починаючи зі спадкових інстинктів і закінчуючи різноманітними зв’язками з соціальним оточенням, сприяло поглибленню уявлень про психологію людської особистості. Не випадково принцип соціально-біологічного детермінізму не тільки буде збережений реалістичною структурою художнього зображення, а й стане в ній одним із головних.

Пафос конкретизації морально-етичних, психофізіологічних, соціальних спонук і мотивацій поведінки людини, яким пройнята натуралістична структура художнього зображення, сприяв водночас максимальній інтенсифікації епічного бачення дійсності, зростанню масштабності й руйнуванню його самодостатності.

Попри несприйняття художньої умовності саме натуралізм із властивою йому свободою у використанні художніх прийомів, із доскіпливим аналізом матеріального оточення героя увиразнив і виявив ідеологічність, символічність образу, заклавши тим самим підгрунтя для створення в українській прозі початку ХІХ ст. «нової школи».

Однак саме в прозі 70-90-х років усе очевиднішною стає недостатність натуралістичної структури художнього зображення для розв’язання тих естетичних та ідеологічних завдань, які висуває на порядок денний українська культурно-політична ситуація. Передусім це стосується засобів утвердження демократизму й гуманізму.

В усіх художніх напрямках (і натуралізм тут не виняток) формами такого культивування є індивідуалізація та універсалізація – надання субстанціального, загальнолюдського звучання й значення певним аспектам життєдіяльності особистості. Романтизм, наприклад, субстанціалізує ту сферу життєдіяльності людини, котра обіймає її духовні здатності. Натуралізм універсалізує на основі урівнювання загальнолюдського й природного (всі від природи рівні, добрі, наділені однаковою мірою здатністю відчувати, любити, страждати, потребами в їжі, даху над головою, спілкуванні з собі подібними).

Однією з загальновизнаних гуманістичних заслуг натуралізму в еволюції художнього мислення вважається здійснена ним реабілітація звичайної, пересічної, маленької людини, зневаженої романтизмом. Здійснюється ця реабілітація шляхом субстанціалізації матеріально-прагматичних, прозаїчних, за Гегелем, соціальних, економічних, біологічно-фізіологічних потреб та відносин людини з довкіллям.

Однак субстанціалізація безпосередніх, таких, що не виходять поза рівень матеріально-предметної очевидності соціальних та природних зв’язків індивіда з зовнішнім світом, таїла в собі небезпеку їх абсолютизації, надання історично зумовленим формам їх вияву статусу субстанціальної норми, віковічного, незмінного закону. Натуралістичні характери є такими остільки, оскільки уособлюють дію об’єктивних, незалежних від волі людини законів природи й соціуму, які на психологічному рівні виявляються як сума рівноположних властивостей.

Спроби формування нової структури художнього зображення, котра б дала можливість стимулювати духовну активність особистості, в прозі 70-90-х років розгортаються в кількох напрямах, хоча нерідко зреалізованих в одному й тому самому творі або одним і тим самим автором. Найвиразніша з них – це спроба синтезу натуралізму з просвітницькою традицією.

Відмітною особивістю цих ідеологічних романів, повістей та оповідань 70-90-х років є, однак те, що розроблювана ними структура художнього зображення, вбирає в себе досвід романтичного характеротворення, письменники прагнуть «схрестити» романтизм і просвітництво. І це цілком зрозуміло, бо саме романтизм був тією художньою системою, в якій самоцінність індивідуальної духовної практики набуває онтологічного статусу, а культивування духовності визначається як специфічна історична місія літератури, культури, За романтизмом, індивідуальний духовний досвід – дежерело, з якого починається і яким живиться духовність усього людства. Не випадково цікава спроба М. Павлика поєднати натуралістичну структуру художнього зображення з просвітницькою тенденцією, поминувши досвід романтичного характеротворення, не лише не мала продовження у творчості його сучасників, а й не стала предметом естетичної рефлексії в тодішній літературній критиці. Особливість цієї спроби полягає в тому, що функцію носія позитивної ідеї виконує не герой-ідеолог, а уявне, ідеальне середовище, сконструйоване на основі позитивістських та соціалістичних уявлень про субстанціальні основи життя людини, про місце жінки в суспільстві.

Українська проза 70-90-х років пропонує кілька рішень проблеми формування історичної свідомості читача. Вони грунтуються на розумінні духовності як такої здатності індивіда, що виражає міру усвідомлення ним гуманістично-історичного значення індивідуального морального вибору, своєї долі як власного здобутку і пов’язана з реалізмом. Перший спосіб зводиться до теорізації середовища, коли долі героїв і персонажів створюють художню ілюзію варіативності вибору. Цей ряд героїв можуть утворювати односельці й ровесники, син і батько, брати, люди, яких звів випадок. Така художня структура, що оформлюється в річищі загальноєвропейського процесу демократизації художнього мислення й онтологічно тяжіє до натуралізму, найповніше виявлена в прозі 70-90-х років.

Другим способом формування свідомості читача у прозі 70-90-х років є руйнування телеологічної самодостатності ситуації, її перетворення на момент духовної біографії героя ябо через виокремлення в ній суб’єктивно значущого, або ж завдяки присвоєнню їй різноспрямованих тенденцій розвитку. Структура ця, активно розроблювана в прозі 80-90-х років І. Франком, Панасом Мирним, генетично тяжіє до романтичної традиції й охоплює твори як лірично-сповідального типу, так і твори з об’єктивним розповідачем. Об’єктом художнього зображення є процес осягнення індивідом духовної сутісності світу.

Нужна шпаргалка? Тогда сохрани - » Реалізм - часть 6 . Литературные сочинения!

Реалізм - часть 6